Наші діти - наша слава, слава України

Янгол, якого зрадили,

або Демонічне щастя

Я стою, спираючись рукою об колону Воріт.

- Ти?! Вони прислали тебе? О, не треба крастися, я ж не втратила здібності, мене тільки виганяють... По твоїй милості, до речі, - я все ще не обертаюсь. Навіщо? Я відчуваю його мовчання, відчуваю, як повільно вістря кинжала Зради прорізає тканину легкої сорочки. Тільки з його допомогою можна мене вигнати. І ніяк по-іншому. - Що ж гаєшся?

- Вибач, - зривається з його уст. Він намагається сказати щось ще, але я не чую: кинжал знайшов свою ціль. І я відчуваю тільки нескінченну безпорадність вільного падіння ...

Вії затріпотіли, намагаючись стриматися і не відкритися від болю в серці. "Це лише сон, - спробувала я переконати себе, - лише сон ..."

Я відчула, як тепле маленьке тільце завозилося біля мене, і посміхнулася: Дениско завжди, коли його мама йшла на роботу, залазив до мене в ліжко і солодко засинав. Коли я почула розмірене дихання хлопчика, то відкрила очі і погладила його по голові. Малюк забурмотів уві сні і сильніше притиснувся до мене.

Тепер я не зможу встати, доки він прокинеться ... Ну що ж, настав час подумати.

Вже два роки я живу на Землі. Я закінчила 2 курс медичного університету: завжди хотіла стати медпрацівником. Працюю в одному кафе; зараз, влітку, повний день. Сьогодні у мене вихідний, і я обіцяла Денисові піти з ним до зоопарку, хоча справжній звіринець водиться у мене на роботі.

Я почула, як у замку повернувся ключ, напружилась, готуючись відбити небезпеку, але тут же розслабилася: Катя повернулася за документами.

Думаю пора пояснити, хто мої сусіди. Катя - залізна бізнес-леді, з якою я разом знімаю затишну трикімнатну квартиру. Їй 27 років. І хоча я виглядаю максимум на 21, відчуваю себе набагато старше, ніж Катя: саме я підтримую порядок в домі, частіше ходжу з Денисом за покупками і так далі. У дівчини багаті батьки, але вона захотіла самостійності і стала жити окремо.

Денис - п'ятирічний син Катерини. Хлопчина досить тямущий. Досі не знаю, хто його батько. Зате у нього є багаті бабуся і дідусь, які можуть виконати будь-який дитячий каприз.

Хлопчик заворушився, а я почала думати про свій сон. Дивно, ці два роки я майже не згадувала про своє колишнє життя, і, як би Катя не намагалася, не "розколювалася". Що ж мене турбує? Я почала згадувати. Все почалося з відвідин в'язниці ...

Яскраво світить сонце Едему, я мружачись дивлюся на сусіда - красивого золотокосого янгола. Він повернув голову і посміхнувся, я посміхнулась у відповідь.

- Дайяні! - це Тьярі - наша вчителька, напевно я відволіклася. - Припиніть переморгуватися з Томом! Сьогодні ми подивимося на в'язницю Світла: там сидять темні!

Жінка почала захоплено розповідати про темних, і яку вони представляють собою небезпеку, але я не слухала і знову дивилася на Тома. "Я закохана!" - промайнуло в голові. І не дивно, адже він - мій наречений.

- Ходімо! - різко вивів мене зі споглядання голос Тьярі.

Студенти натовпом попленталися за викладачем, і я за ними слідом. Том повернувся, усміхнувся, і я відчула себе щасливою безголової дурепою: така ідіотська посмішка виповзла на моє обличчя.

Ми увійшли у в'язницю. В одній камері сиділи два інкуба, від колишньої диявольської вроди не залишилося і сліду: зараз вони не вабили нікого! У наступних "кімнатах" сиділи дрібні демони та нечисть. Та ось ми зупинилися перед останніми дверима: наш шлях перегородив янгол неосяжних розмірів. Він нахилився до Тьярі, та його вислухала, а повернувшись до нас, просяяла.

- Діточки, у цій камері сидить вищий демон! - радісно оголосила вона.

- Вищий?.. - здивовано прокотилося по рядах студентів. Я теж здивувалася, адже вищі поступаються силою хіба що самому Дияволу!

Ми ввійшли в камеру. На підлозі сидів чоловік, прикутий до стіни. Колись він був дуже вродливий. Його краса збереглася і тепер. Виткані з темряви крила, які зазвичай приховані, клаптями чорного туману в'ються навколо плечей чоловіка. Чорне довге волосся сплутане. Права легеня пробита, і, чомусь, не загоюється. Студенти розглядали демона з інтересом: він не був схожий ні на один із малюнків у підручнику по демонології. Раптом чоловік підняв голову і подивився на всіх своїми приголомшливими медово-карими, майже бурштиновими очима.

- Цікаво? - голос хрипкий, але все такий же низький і оксамитовий. Потріскані губи скривились презирливою посмішкою: - І вас називають світлими? Стерв'ятники!

Чоловік раптом рвонувся, дзенькнувши ланцюгами.

- Вгамуйся! - хльоснув голосом янгол-сторож. За його спиною сяють золоті крила.

- Я не боюся твоїх курячих крилець, дядечку! - він навіть не відсахнувся, а просто залишився сидіти на колінах ближче до входу. Він не здався, не дивлячись ні на що. Чоловік дуже сильний, наврядчи янголам вдасться його зламати.

Я дивилась і не могла відірватися. Як дивно! Він захоплював мене, був моїм ідеалом чоловічої краси. Я подивилася на Тома, який стояв поряд, і... не відчула нічого. Навіть дивно, що я в нього закохалася, адже він був антиподом моєму ідеалу: блакитноокий, тонкий блондин. Фу, терпіти не можу блондинів! Моїм ідеалом завжди був сильний кароокий брюнет, саме такий, як вищий, що сидить навпроти.

Ми вийшли з будівлі. Закінчилася наша мерзенна екскурсія. Тьярі підійшла до наглядача:

- Ну що? Так і не вдалося його зламати?

- Занадто упертий, - похмуро сказав чоловік. - Ми прийняли жорсткі заходи: другий день не годуємо його ...

- Що?! - вирячилась я на наставницю.

- Заспокойся, ходімо, - відчула я руки Тома на талії. Ми пішли до гаю.

- Ти чув?! Вони його не годують! Садюги! І вони сміють називатися світлими?!! - Мене просто калатало від злості. - Це... Це просто...

- Гей, гей не кип'ятись, - спробував заспокоїти мене хлопець. - Чого ти так хвилюєшся, це ж всього лише темний? Та годі вже про нього. Слухай, пішли сьогодні на річку?

- Що? Вибач, але мені потрібно допомогти бабусі... - Ох, любий, якби ж ти знав, що бабуся швидше стусанами відправить мене гуляти з тобою, ніж залишить на допомогу. Але ти цього не знаєш, що мені на руку...

- Ну, гаразд, бувай!

- Бувай!

Я швидко побігла додому. Коли зайшла до кімнати, кинулася ритися у своїх речах. У голові назрівав план. Я так цього не залишу! Садисти! ..

На Едем повільно опустилася ніч. Навколо в'язниці сонним царством панувала тиша. Я ж медик, мені нічого не варто приспати будь-кого без магії і трав.

Я швидко прослизнула в будівлю і знайшла останню камеру. Присіла біля дверей і дістала набір відмичок. Тихо клацнув замок. Я просковзнула всередину. Демон спав. Я тихо підійшла до нього. Він миттєво відкрив очі.

- Тихіше, тихіше... - почала заспокоювати я. - Я тільки принесла тобі води.

Я опустилася навколішки поруч із ним. Дістала з рюкзака пляшку води і склянку.

- Хто ти? - запитав чоловік. - Нова наглядачка?

- Не хвилюйся, я друг, - я простягнула йому налиту воду. Він недовірливо подивився на мене. - Пий, це звичайна вода.

Він узяв склянку і, дивлячись все ще підозріло, жадібно припав пересохлими губами до води. Я посміхнулася:

- Будеш ще? - він кивнув і я налила йому ще.

- Як тебе звуть, дівчинко? - Запитав демон, напившись.

- Дайяні, - коротко відповіла я. - Дай я огляну твою рану.

- А мене звати Алекс.

Я почала оглядати рвану рану. Через виснаження і голодування регенерація проходила дуже повільно: внутрішня енергія витрачалася на підтримку життя. Я поклала руку на рану. "Потрібно максимально змінити структуру лікування, щоб не нашкодити", - подумала я. Навколо моєї руки почало поширюватися світло-зелене світіння.

- Дайяні, - тихо покликав Алекс.

- Мм?

- А тобі не говорили, що не можна водитися з темними?

- Говорили, - спокійно сказала я.

- І що?

- А то не видно! - єхидно прошепотіла я.

- Зрозуміло. І ще... Ким ти хочеш стати? Воїном? Розвідником?

- Медиком.

- Ця професія тобі підходить, - прошепотів він і замовк.

Минуло кілька хвилин. Рана потихеньку почала очищатися.

- Хтось іде, - тихо сказав демон.

- Чорт! - лайнулася я крізь зуби і прибрала руку. Втекти я вже не встигну. У голову прийшла одна думка: - Тобі точно не зашкодять крила?

- Ні, - здивувався він.

Я сіла в кутку, укрилася викликаними крилами і... просто злилася зі стіною. Добре, що мені якось трапилась одна цікава книжечка. Двері поволі відчинилися.

- Гей, хто тобі відкрив двері? - пролунав низький голос ранкового янгола-наглядача.

- О, дядечко з курячими крильцями прийшов! Яка радість!

- Припини блазнювати! - гаркнув янгол. - Слухай, а ти став краще виглядати, дивно ...

- А ти не знав? Демони ж Святим Духом харчуються! - радісно засміявся Алекс.

- Тьху, та ну тебе! - махнув рукою янгол і вийшов.

Я зітхнула і відкрилася.

- Дівчинко, - напружено покликав демон, - а звідки ти знаєш секретну техніку серафимів?

- Ік ... Щ-що? - гикнула я від несподіванки.

- А ти не знала?

- Ні, - прошепотіла я.

- Звідки ти знаєш цей прийом?

- Так в книжці одній вичитала....

- Мдя, корисна книженція...

- Я піду, - тихо сказала я. - Я завтра повернуся.

Тільки по приходу додому до мене дійшло, що він міг видати мене янголу-наглядачу, але чомусь не зробив цього...

Кожну ніч тепер я ходжу до Алекса, приношу йому трохи їжі та води, а також потроху підліковую. Він набирає силу. Я знаю, що сьогодні він втече. Демон попередив мене, щоб я не приходила. Але я все одно прийшла.

Я зайшла в камеру у звичній манері. Він вже порвав ланцюги.

- Навіщо ти прийшла, дівчинко? - Алекс завжди називає мене так. "Я буду сумувати за ним," - раптово зрозуміла я.

- Попрощатись, - тихо сказала я. - Охоронці сплять.

- Ох, Дайяні, ти ж себе під монастир підведеш, - він узяв мої руки, і раптом - нахилився, зігріваючи їх своїм диханням. Він поцілував мої руки і випростався: - Спасибі тобі за все. Запам'ятай, ти завжди зможеш розраховувати на мене, навіть у самій божевільній справі... А тепер, ходімо...

Ми вийшли на вулицю, пройшли трохи і зупинилися.

- Далі я сам, - він раптом обернувся до мене і став на коліно: - Dalai alavey surrey[1], Дайяні!

[1] 1Dalai alavey surrey (старотемний, чит. Далаі алавей суррей) - всі використовують цю мову для клятв, адже саме вона вважається початковою мовою всього сущого. Дана ж клятва означає, хіба що не клятву у вічній вірності, майже рабстві

Алекс зник між дерев. Невже він це сказав?! Я не помилилися?!! На старотемній, першопочатковій мові!! Він же не міг цього сказати, правда?!

"Я буду твоїм вічним слугою, Дайяні!" - це ж не його слова?!

- Дайяні, - пролунав ззаду напружений голос. Том! - Ти зараз допомогла втекти небезпечного в'язневі?! Ти з глузду з'їхала?!!

- Ні, Томе, не з'їхала. Прошу забудь про це...

- Прости, мила, не можу...

- Ясно, - сказала я тихо і попленталась додому.

Наступного ранку мене викликали до керівництва. Сказали, що по-іншому не можуть і оголосили про моє вигнання. Він мене зрадив... Ніколи йому не вибачу. Коли мене запитали, чи каюсь, я сказала: "Ні, ні за що!" Мене вигнали...

- Будь ти проклятий, Том, мій колишній коханий!!! - закричала я дивлячись на свої почорнілі крила: коли янгола зраджує той, кому він віддав серце, його крила чорніють.

Мене можна вигнати тільки кинжалом Зради. Це відбулося, я відчуваю вільне невблаганне падіння і в наступну хвилину стою на Землі...

Дениска затормошив мене, вириваючи із спогадів.

- Дано, ходімо.

- Вже йдемо, милий.

Ми поснідали і пішли гуляти. У зоопарку бачили білих ведмедів, левів, бегемотів, одного жирафа і багатьох інших тварин. Прийшовши додому, ми побачили, що Катя вже прийшла з роботи, і не одна.

- Дениско, йди, привітайся з мамою і її гостем, - сказала я хлопчикові.

- Добре.

Я роздяглася, склала покупки в передпокої і пішла на кухню.

- Д-д-д-добридень, - я поперхнулася, дивлячись на гостя.

- Привіт, Дано! Знайомся, це наш новий фінансовий директор Олександр Вікторович Волков. Сашо, це моя подруга і сусідка Дана, - я випустила на обличчя посмішку, сподіваючись, що чоловік мене не впізнав: це був Алекс, вищий демон, якому я допомогла втекти!!!

- Добридень, Дано. Приємно познайомитися! - Боже, а голос який красивий!

- М-м-мені т-т-теж ...

Я сіла, коли мені запропонувала це Катя. Алекс, тобто Саша, грав із Денисом. Я намагалася не дивитися на чоловіка, хоча відчувала його погляд на собі. Цього просто не може бути! Чому він тут? Схоже в мене починається параноя. Я заварила чай, сіла і майже годину просиділа, помішуючи уже холодний напій, не піднімаючи очей і не вступаючи в розмову.

Потім, механічно посміхаючись, провела його до дверей. Попрощалася. Зайшла до своєї кімнати. Закрилася. І повільно сповзла по стінці, нервово сміючись. Цей сміх дуже скоро вилився у повноцінну істерику, і до дверей тут же прибігла моя сусідка.

- Дано, відкрий і поясни мені свою поведінку з гостем! - сказала вона тоном суворої матусі.

- Ох, хи-хи, за-хи-хи-ходь!

- Ти мене хотіла зганьбити перед новим співробітником?!!

- Я, хи-хи, та ти що?

- Припини сміятися! Що він про нас подумав?!

- Слухай, - раптом стала я серйозною, - а він знав, що у тебе син є?

- Ну-у, - протягнула вона, змішавшись.

- Або ми не вчасно?!! - я почала злитися. - У тебе взагалі совість є?! У дитини немає батька, так замість того, щоб шукати собі хоча б нормального чоловіка, вона стрибає на молодих красенів!! Ти взагалі думаєш про сина чи тільки про себе?!! Егоїстка нещасна!!

- Дана... - у неї був такий жалісливий вираз обличчя... Але мене вже не зупинити, якщо мене понесло, то все, пиши пропало!

- Не сперечайся зі мною! - гнів набирав обертів. - Ти про що думаєш?! Ти коли останній раз з сином кудись ходила?!! І не треба мені про роботу! Ти думаєш я не знаю, що ти по клубах, як повія малолітня, сновигаєш?!!

- Та що ти розумієш?! Сама мабуть... - Вона миттєво замовкла, зрозумівши, що бовкнула дурницю. Вона чудово знала, що у мене за два роки спільного життя не було і немає хлопця. І що у мене просто немає часу на гульки: або я вчуся, або працюю. А коли вихідна, то сиджу з Денисом.

- Ну, все, люба! З понеділка в тебе відпустка, і ти будеш з Денисом! І мені начхати на твої справи, зрозуміло?! Геть, - гаркнула я, виганяючи її зі своєї кімнати.

Не дарма мені приснився цей сон, минуле рішуче увірвалося в моє життя...

***

Ранок. Понеділок. Дивно, Дениска не влазить під ковдру... Ах, так, це ж з ним Катя сидить. Гаразд, пора на роботу.

"Ми пішли гуляти в парк. Коли прийдемо, не знаємо. Не чекай нас. Катя і Денис."

Записка. Я поснідала, зібралася і написала свою:

"Я на роботі. Буду пізно. Не чекайте до вечері. Дана."

Робочий день пройшов нормально. Майже без пригод. Я прибрала зі столів, здала зміну Тасі і пішла до виходу.

- Дайяні, - раптом покликали мене. Я здригнулася, але не повернулася. - Я знаю, що це ти, дівчинко... Давай поговоримо.

- Добре, - я сіла поряд з Алексом.

- Дайяні, чому ти живеш тут?

- Мене вигнали, - коротко сказала я.

- Коли? За що?!

- Два роки тому. За допомогу у втечі небезпечному в'язневі.

Алекс раптом зблід, взяв мої руки і тихо прошепотів:

- Чому ти мене не знайшла? Ти забула мої слова?! Невже ти думала, що я б не допоміг?!! Я думав, у тебе все добре. А у тебе через мене проблеми. Це несправедливо. Я ж нікого не зачепив в Едемі, тільки забрав свої речі. Як вони дізналися про тебе?

- Вони дізналися від мого нареченого, який того дня надумав за мною стежити... - я раптом відчула, що мій голос зривається. Я ледве стримувала сльози.

- Ш-ш-ш, поплач, - прошепотів він, перетягнувши мене до себе на коліна і обнявши. - Усе буде в порядку, я поруч, я допоможу, не дозволю тебе образити, люба...

Я повернулася додому дійсно пізно. Мені полегшало. Коли я виплакалась, Алекс нагодував мене. Потім повів у кіно на легку комедію. Після сеансу купив мені морозива і квітів. Яскраво-червоні троянди. Як дивно, мені було з ним так легко і приємно. Наостанок він знову поцілував мені руки...

Я роздяглася і ввійшла на кухню, де горіло світло, зарившись у квіти і посміхаючись, як щаслива дурепа.

- Дана? Тут до тебе наречений прийшов, - сказала Катя.

- Який наречений? - здивувалася я. Підняла очі і завмерла. Холодно, піднявши брови, запитала: - Том. Що тобі потрібно? Навіщо ти прийшов?

- Привіт, люба, навіть не обіймеш?

- Я тобі краще миш'яку в чай додам, ніж буду обіймати, козел! - мене колотило: як він посмів сюди прийти?!!

- Ти зовсім забула про манери? - на гарному личку з'явилася відраза.

- З тобою?! Та я про них і не знала!

- Гаразд, давай без драматизму, - став він серйозним. - Треба поговорити, - він виразно подивився на мою подругу.

- Катю, залиш нас, будь ласка, - дівчина слухняно встала і вийшла.

- Тобі вибачено, Дайяні, - сказав Том без передмов.

- О, за що така честь? Довго ж ви чухались, вже два роки минуло!

- Всього два роки! Нагорі переглянули своє рішення. Ти повинна повернутися в Едем.

- Та, невже?..

- Стій, я дам тобі на роздуми тиждень і повернуся за відповіддю. А зараз, до зустрічі! - він підвівся і пішов до виходу.

- Арівідерчі, аміго! - гаркнула я йому в спину.

До кімнати увійшла Катька і виразно підняла брови:

- А тепер ти мені все розкажеш, подруго. Що це за наречений? Красунчик, між іншим! І чому ти так сприйняла його візит?

- Він тобі збрехав, він вже давно не мій наречений. А прийняла його так, тому що він мене зрадив. І все, я більше ні на які питання не відповідаю.

Я поставила квіти у вазу, розвернулася і пішла в свою кімнату. Роздяглася, сходила в душ, лягла в ліжко, заплющила очі і вирішила подумати про все завтра.

Вранці я вирішила плюнути на все і забути. Тиждень пронісся галопом. Алекс почав посилено до мене залицятись. Квіти, цукерки, подарунки, ресторани, кафе, театр, кіно і божевільний вир веселощів. А також поцілунки до запаморочення!

Якось непомітно він влився в моє життя, Катя стала нормально сприймати його як мого хлопця. Непомітно для себе я закохалася в цього чарівного демона, стала нудьгувати без нього.

Але безхмарний тиждень закінчився. І прийшов Том.

- Привіт, Дано. Яке твоє рішення?

- Ти хочеш знати мої думки? Так от. Запам'ятай, і передай всім! Я не повернуся в це зміїне кубло, під назвою Едем, і не мрійте!

- Що ж, люба, ми хотіли по-хорошому, але видно не вийде. За тобою прийдуть золотокрилі! - сказав він з непримиренним виглядом і пішов.

Я зблідла. "Ні!" - я не повернуся туди, ні за що! "Алекс!" - раптом прийшло мені в голову.

- Алло, Алексе, пам'ятаєш, ти пропонував мені переїхати?..

- Значить, ви прийшли за Дайяні? Ох, хлопці, даремно, - посміхнувся своєю фірмовою посмішкою доброго дядечка Алекс. - Вона знаходиться під безпосереднім захистом мого Дому. В якій якості? У якості моєї нареченої, звичайно ж!

Двоє златокрилих розвернулися і пішли у повному шоці. Спадкоємець одного з найсильніших Домів Темряви вирішив одружитися на якійсь вигнанниці! Ось це новина! А вони, дійсно, даремно прийшли сюди ...

***

Я сиджу поряд з тобою на дивані. І перебираю твої пальці.

- Сашо, ти це серйозно? - питаю я.

- Про що?

- Про наречену?

- Серйозніше нікуди! Я ж люблю тебе, кохана, - ти посміхаєшся радісно й ласкаво.

- А мене ти не хочеш запитати?

- А навіщо? Все одно ж так!

- Поганець!

Ми тихенько посиділи поруч. Ти дістав з кишені обручку зі смарагдом, під колір моїх очей. Одягнув його на мій палець. Поцілував руку, потім губи, потім...

Ми з тобою сидимо перед каміном на ведмежій шкурі, дивлячись у вогонь. Твої чорні крила ласкавим туманом в'ються навколо нас.

- Сашо!

-Ум-м?

- Я люблю тебе.

- Я тебе теж.

Помовчали. І знову:

- Алексе.

- Що? - зітхнувши, запитав ти.

- Ти - моє демонічне щастя!