З досвіду роботи Зубкової Т. М.

«Жоден завойовник не може змінити  суть мас, жоден державний діяч не може підняти світові справи вище за ідеї і здібності того покоління дорослих, з яким він має справу. Але вчитель – я вживаю це слово в самому широкому сенсі – може зробити більше ніж завойовники і державні глави. Вони, вчителі, можуть створити нову уяву і визволити приховані сили людства"

Школа – будинок, куди учень приходить щодня. Тут він переживає радість і засмучення, пізнає основи колективного життя, отримує знання – одним словом, в цьому будинку формується світогляд майбутнього громадянина. З роками школа ставати невід'ємною часткою його буття. Як поважно зробити так, щоб все, що оточує учня в школі, стало б для нього близьким і дорогим, щоб через багато років, згадуючи про неї, він зі світлим смутком перебирав в пам'яті дорогі для нього епізоди шкільного життя.

Душа відгукується на мистецтво, душа відгукується на красу, лише потрібно бути обережним, як лікарці, пам'ятати заповідь: «Не нашкодь!»

Учні, звичайно, вважають, що я учу їх, а я, чого гріха таїти, вчуся у них сама. І не бачу в цьому нічого неприродного, адже спілкування – процес двосторонній.

«Душа», «совість» – поняття, яким ми оперуємо щодня. А що таке душа? 200 моїх учнів відповіли на  таке питання. Якщо привести їх відповіді, вийде ціла книга. Приведу дуже лаконічний: «Душа – це внутрішня людина». Хто з дорослих зміг би так відповісти?! Та впевненна, що ніхто! А совість? «Невід'ємна частина людської душі, яка вершить своє внутрішнє правосуддя» (людині, що затверджує це, 14 років), або «Совість – це гальмо, що не дозволяє здійснювати дію проти людини» (авторові цих рядків 16 років). Я хотіла б назвати поіменно всіх дітей, які взяли участь в цьому безперечно важкому діалозі, але навмисно не роблю цього, щоб не втратити ту довіру, яка дозволяє нам говорити один з одним на такі крихкі теми. Зараз люди розучилися любити один одного. Так навчиться хоча б не ненавидіти! Вчитися довіряти самим собі! – це вже інша розмова.